Іванка Морем – молода лялькарка з Луцька, котра перетворила захоплення своєї юності у справу, котра приносить задоволення, радість для інших та стала прибутковою для майстрині. Іванка розповідає у інтерв’ю нижче, що можливість створювати маленькі прообрази людей – то велика насолода, котра в першу чергу дарує радість їй самій і безсумнівно теплий настрій для тих, хто отримує в подарунок її вироби.
Розкажи, будь-ласка, про те, яким чином ти знайшла улюблену справу, яка тобі приносить не тільки задоволення, але і прибуток?
Я ще дитинства любила все, що пов’язано із творчістю. Мріяла бути дизайнером інтер’єрів. У мене досі вдома зберігається стопка журналів. Ще із 14- 15 років я збирала клаптики. З паперу від квітів, шматочки тканини, старі бусини. За це мене тато називав «пилезбірником». Він спочатку скептично ставився до мого творчого захоплення.
Я була рада, що після 9 класу покинула школу і пішла вчитися в училище, тому що у школі було мало моїх однолітків, котрі мали якесь захоплення. Мені було навіть соромно виділятися і говорити, що я маю мрії. Я до речі, шкодую, що у той час не відвідувала гуртків, адже у мене не було широти бачення. Можливо я б навіть знайшла однодумців на тих курсах.
Але із 14 років я почала працювати помічником флориста у студії Каті Федорчук. Я допомагала із різними не дуже складними справами, зокрема дбала про інструменти. Ще ми з дівчатами брали участь у різних благодійних проектах для дітей-сиріт. Ми їздили в Карпати, Одесу. Там я допомагала робити ляльок із сіна. Мені до речі дуже сподобались ті проекти, бо ми також були дітьми, але вже проводили щось корисне для наших однолітків, в яких була складна доля. Під час цих проектів у мене з’явились перші прообрази моїх ляльок. Коли я вже зробила близько тисячі ляльок мені це набридло і я почала вигадувати якісь нові елементи.
Одного разу я зробила на виставку-ярмарку балерин із сіна. У них були тонкі ноги, бо я завжди мріяла про тонкі ноги. На мене спочатку усі насварились, бо це не було по плану. Але потім виявилось, що саме ці ляльки повністю розкупили учасники заходу.
В 15 років я зробила свою першу ляльку, котру подарувала подружці на її день народження, а далі у мене помаленьку почали з’являтися перші замовлення.
Ти відразу вірила, що твоє хобі приноситиме тобі гроші чи були так звані «випадковості», котрі тебе підштовхували?
Так, було багато «випадковостей». Я ходила на курси англійської мови до Юлії Яковлюк і вона, коли дізналась про моє хобі, запросила провести майстер-клас. Потім ми ще робили виставку-продаж до свята Миколая. Там я познайомилась із колежанкою, котра робила вироби із полімерної глини. Через деякий час ми разом стояли на вулиці Лесі Українки біля бабусь і продавали свої вироби. Ще дивились уважно на ліво і направо, чи не йде міліція. І, коли нам видавалось, що десь далеко йде міліціонер, то ми швидко згортали свою торгівлю. Через деякий час мене запросили на телевізійне інтерв’ю у Дубно і це дало мені поштовх вірити у те, що я роблю дійсно щось цікаве та унікальне.
Стосовно грошей – мене у підлітковому віці мотивував один пунктик – хотіла бути фінансово-незалежною, мати власні гроші. Тому завжди тягла на стипендію, працювала промоутером у супермаркеті після пар. Ті студентські часи навчили відкладати гроші, це зараз стало мені в нагоді і зараз я завдяки цій звичці реалізовую деякі мрії.
Яким чином розвивалось твоє хобі, коли ти потрапила в університет?
Насправді після закінчення училища у мене трапилось розчарування. Я була відмінницею і не мала сумнівів у тому, що «пройду конкурс» на навчання у Політехнічному. Але сталось так, що мене не взяли і переді мною був цілий рік. Я стала на облік у центр зайнятості і почувала себе невдахою. Мала багато вільного часу, тому створила сторінку в контакті із ляльками. Щоб не байдикувати займалась створенням ляльок. Вони тоді допомагали мені відволікатися від поганого настрою, який залишився після невдалої вступної кампанії. Таким чином поволі люди все більше дізнавались про моїх ляльок, про них розповсюджувалась інформація, як то кажуть, «сарафанним радіо».
Які були у тебе труднощі у втіленні свого захоплення? Яким чином тобі вдавалось їх долати?
Часто мені, як сокирою, обрізали повністю крила. Це були часто мої викладачі. Одна із моїх викладачок, яку я дуже поважала, вщент розкритикувала образи моїх ляльок. Сказала. Що із художньої точки зору вони абсолютно без смаку, пропорцій і в них немає жодної естетичної цінності. Але я продовжувала, бо у мене брали замовлення, просили ще і дякували. Це мотивувало. Через деякий час, до речі після однієї історії, ця викладачка замовила у мене загалом десь до двадцять ляльок. Я продовжувала любити і робити те, що роблю, тому вже до 4 курсу мене ніхто не міг зупинити.
Інші викладачі також говорили мені «визначитися», говорили, що я ніким не стану, якщо не оберу напрямок в образотворчому мистецтві. Дивно, але тоді не було дорослої людини, яка б сказала, що я вірю в тебе. Мене підтримували друзі. І звичайно, коли падала моя віра у себе, у мене з’являлось нове замовлення і мені ставало легше.
Звичайно розчаровувало і те, що мене не підтримував тато. Але з часом я зрозуміла, що це давало мені сили робити наперекір і втілювати своє захоплення. Розуміння приходить із часом.
Яким чином твоя лялька потрапила на передачу «Говорить Україна»?
Мені подобається ведучий Олексій Суханов. Чомусь мені захотілось подарувати йому ляльку, я зробила її і написати приватним повідомленням про це на сторінку передачі. Зі мною сконтактували його помічники. Цікаво було дивитися на емоції Олексія, коли йому дарували цю ляльку, бо це було знято на відео, котре мені надіслали. Це якийсь позитивний досвід – подарувати ляльку людині, якою ти захоплюєшся.
Що тобі дає твоя улюблена справа, окрім прибутку?
Мої ляльки зробили те, що я можу говорити з людьми. Я взагалі інтроверт, полюбляє тишу, досить замкнена, але, моя справа спонукає мене спілкуватися, розповідати свою історю і несподівано для мене надихає робити рішучі кроки.
Головне, що виготовляючи ляльок – я відчуваю себе потрібною. Я – корисна, мені часто пишуть відгуки люди, бо через ляльки я дарую їм частиночку тепла і щастя.
Ти займаєшся незвичайною справою. Ніколи не хотілось займатися чимось іншим?
Інколи, у мене також опускаються руки, виникають сумніви, бо я ніколи не працювала за стандартною професією. Думаю, зараз взагалі найбільш популярною професією є блогери. Ці люди отримують шалені прибутки. Але, коли у мене якийсь такий настрій, я зупиняюсь, думаю, що треба бути унікальним, займаючись своєю справою. Я називаю це «знайти свій квадратик» - свою унікальність, сферу, в якій тобі добре. Тоді тобі не захочеться міняти її на те, від чого ти не радієш.
Про що читаєш в Інтернеті? Чи маєш час для цього?
В Інтернеті багато інформації. Вона написана кимось, тому вчить нас стандартних речей, бути стрункою, гарною, ходити в кіно. Ще цікаво, що є багато відео інформації, яку дають блогери. Мені цікаво читати про людей, які щось зробили своє. От наприклад, відкрили свій салон візажу у 18 років. Але часом у мене буває так, що начитаєшся багато інформації – і в голові каша. Думаєш, що я теж так само хочу, як хтось. Думаю, що треба вибирати інформацію, яка стосується тебе. Можна дивитися цілу купу відео уроків на твою тему, а потім з шматочків зібрати те, що тобі потрібно.
У чому полягає щастя, на твою думку?
Щастя – для кожної людини різне. Щастя – це з одного боку втілювати свої бажання. У мене є своя дошка бажань, де є багато цікавих речей, які я хотіла б втілити у своє життя. З іншого боку щастя – воно у дрібницях. Мені важко зізнаватися у тому, що я щаслива. Я думаю, що про щастя не потрібно говорити голосно, бо воно любить тишу.
Які у тебе відносини із часом? Його багато? Мало? Він летить швидко чи тягнеться повільно?
Час – його катастрофічно не вистачає. Пам’ятаю, що років до 14 – дні були довгими, а зараз час дуже швидко спливає. Дуже мало часу. Не розумію, чому він так швидко летить. Можливо, це тому що завжди є чим, зайнятися.
Яким чином, на твою думку, потрібно досягати цілі?
На мою думку, не потрібно чекати «чарівного пєндєля». Потрібно бачити ціль і робити ті кілька кроків, які ти можеш зробити вже. Головне – почати, а далі буде знаходитися все те, що тобі необхідно. А ще, коли побачиш перші результати – то шлях буде складатися сам, тобі буде легко рухатися.
Що б ти порадила своїм одноліткам, котрі також мають мрію або улюблене захоплення?
Я думаю, що зараз є набагато більше можливостей навчання та реалізації своїх ідей. Зараз є Google, Youtube, Twitter, Facebook – якщо використовувати ці інструменти для досягнення своїх цілей, вчитися, переймати досвід і контактувати із людьми, котрі мотивують, то можна значно швидше досягти успіху. Знаю, дівчину, яка у вісімнадцять років має свій салон візажу. Треба знайти свою унікальність і працювати над втіленням. Для цього робити найменші кроки, а за ними буде видно шлях і більші можливості. Бажаю усім бути захопленими чимось своїм!
Матеріал підготовлено під час проекту профорієнтації для підлітків та в рамках роботи підліткового клубу "Teen Studio" від ВОГО "Корпорації щастя".
Деталі щодо участі у підлітковому клубі, 050 10 43 007 Ольга Созонік.
Розкажи, будь-ласка, про те, яким чином ти знайшла улюблену справу, яка тобі приносить не тільки задоволення, але і прибуток?
Я ще дитинства любила все, що пов’язано із творчістю. Мріяла бути дизайнером інтер’єрів. У мене досі вдома зберігається стопка журналів. Ще із 14- 15 років я збирала клаптики. З паперу від квітів, шматочки тканини, старі бусини. За це мене тато називав «пилезбірником». Він спочатку скептично ставився до мого творчого захоплення.Я була рада, що після 9 класу покинула школу і пішла вчитися в училище, тому що у школі було мало моїх однолітків, котрі мали якесь захоплення. Мені було навіть соромно виділятися і говорити, що я маю мрії. Я до речі, шкодую, що у той час не відвідувала гуртків, адже у мене не було широти бачення. Можливо я б навіть знайшла однодумців на тих курсах.
Але із 14 років я почала працювати помічником флориста у студії Каті Федорчук. Я допомагала із різними не дуже складними справами, зокрема дбала про інструменти. Ще ми з дівчатами брали участь у різних благодійних проектах для дітей-сиріт. Ми їздили в Карпати, Одесу. Там я допомагала робити ляльок із сіна. Мені до речі дуже сподобались ті проекти, бо ми також були дітьми, але вже проводили щось корисне для наших однолітків, в яких була складна доля. Під час цих проектів у мене з’явились перші прообрази моїх ляльок. Коли я вже зробила близько тисячі ляльок мені це набридло і я почала вигадувати якісь нові елементи.
Одного разу я зробила на виставку-ярмарку балерин із сіна. У них були тонкі ноги, бо я завжди мріяла про тонкі ноги. На мене спочатку усі насварились, бо це не було по плану. Але потім виявилось, що саме ці ляльки повністю розкупили учасники заходу.
В 15 років я зробила свою першу ляльку, котру подарувала подружці на її день народження, а далі у мене помаленьку почали з’являтися перші замовлення.
Ти відразу вірила, що твоє хобі приноситиме тобі гроші чи були так звані «випадковості», котрі тебе підштовхували?
Так, було багато «випадковостей». Я ходила на курси англійської мови до Юлії Яковлюк і вона, коли дізналась про моє хобі, запросила провести майстер-клас. Потім ми ще робили виставку-продаж до свята Миколая. Там я познайомилась із колежанкою, котра робила вироби із полімерної глини. Через деякий час ми разом стояли на вулиці Лесі Українки біля бабусь і продавали свої вироби. Ще дивились уважно на ліво і направо, чи не йде міліція. І, коли нам видавалось, що десь далеко йде міліціонер, то ми швидко згортали свою торгівлю. Через деякий час мене запросили на телевізійне інтерв’ю у Дубно і це дало мені поштовх вірити у те, що я роблю дійсно щось цікаве та унікальне.
Стосовно грошей – мене у підлітковому віці мотивував один пунктик – хотіла бути фінансово-незалежною, мати власні гроші. Тому завжди тягла на стипендію, працювала промоутером у супермаркеті після пар. Ті студентські часи навчили відкладати гроші, це зараз стало мені в нагоді і зараз я завдяки цій звичці реалізовую деякі мрії.
Яким чином розвивалось твоє хобі, коли ти потрапила в університет?
Насправді після закінчення училища у мене трапилось розчарування. Я була відмінницею і не мала сумнівів у тому, що «пройду конкурс» на навчання у Політехнічному. Але сталось так, що мене не взяли і переді мною був цілий рік. Я стала на облік у центр зайнятості і почувала себе невдахою. Мала багато вільного часу, тому створила сторінку в контакті із ляльками. Щоб не байдикувати займалась створенням ляльок. Вони тоді допомагали мені відволікатися від поганого настрою, який залишився після невдалої вступної кампанії. Таким чином поволі люди все більше дізнавались про моїх ляльок, про них розповсюджувалась інформація, як то кажуть, «сарафанним радіо».
Які були у тебе труднощі у втіленні свого захоплення? Яким чином тобі вдавалось їх долати?
Часто мені, як сокирою, обрізали повністю крила. Це були часто мої викладачі. Одна із моїх викладачок, яку я дуже поважала, вщент розкритикувала образи моїх ляльок. Сказала. Що із художньої точки зору вони абсолютно без смаку, пропорцій і в них немає жодної естетичної цінності. Але я продовжувала, бо у мене брали замовлення, просили ще і дякували. Це мотивувало. Через деякий час, до речі після однієї історії, ця викладачка замовила у мене загалом десь до двадцять ляльок. Я продовжувала любити і робити те, що роблю, тому вже до 4 курсу мене ніхто не міг зупинити.
Інші викладачі також говорили мені «визначитися», говорили, що я ніким не стану, якщо не оберу напрямок в образотворчому мистецтві. Дивно, але тоді не було дорослої людини, яка б сказала, що я вірю в тебе. Мене підтримували друзі. І звичайно, коли падала моя віра у себе, у мене з’являлось нове замовлення і мені ставало легше.
Звичайно розчаровувало і те, що мене не підтримував тато. Але з часом я зрозуміла, що це давало мені сили робити наперекір і втілювати своє захоплення. Розуміння приходить із часом.
Яким чином твоя лялька потрапила на передачу «Говорить Україна»?
Мені подобається ведучий Олексій Суханов. Чомусь мені захотілось подарувати йому ляльку, я зробила її і написати приватним повідомленням про це на сторінку передачі. Зі мною сконтактували його помічники. Цікаво було дивитися на емоції Олексія, коли йому дарували цю ляльку, бо це було знято на відео, котре мені надіслали. Це якийсь позитивний досвід – подарувати ляльку людині, якою ти захоплюєшся.
Що тобі дає твоя улюблена справа, окрім прибутку?
Мої ляльки зробили те, що я можу говорити з людьми. Я взагалі інтроверт, полюбляє тишу, досить замкнена, але, моя справа спонукає мене спілкуватися, розповідати свою історю і несподівано для мене надихає робити рішучі кроки.
Головне, що виготовляючи ляльок – я відчуваю себе потрібною. Я – корисна, мені часто пишуть відгуки люди, бо через ляльки я дарую їм частиночку тепла і щастя.
Ти займаєшся незвичайною справою. Ніколи не хотілось займатися чимось іншим?
Інколи, у мене також опускаються руки, виникають сумніви, бо я ніколи не працювала за стандартною професією. Думаю, зараз взагалі найбільш популярною професією є блогери. Ці люди отримують шалені прибутки. Але, коли у мене якийсь такий настрій, я зупиняюсь, думаю, що треба бути унікальним, займаючись своєю справою. Я називаю це «знайти свій квадратик» - свою унікальність, сферу, в якій тобі добре. Тоді тобі не захочеться міняти її на те, від чого ти не радієш.
Про що читаєш в Інтернеті? Чи маєш час для цього?
В Інтернеті багато інформації. Вона написана кимось, тому вчить нас стандартних речей, бути стрункою, гарною, ходити в кіно. Ще цікаво, що є багато відео інформації, яку дають блогери. Мені цікаво читати про людей, які щось зробили своє. От наприклад, відкрили свій салон візажу у 18 років. Але часом у мене буває так, що начитаєшся багато інформації – і в голові каша. Думаєш, що я теж так само хочу, як хтось. Думаю, що треба вибирати інформацію, яка стосується тебе. Можна дивитися цілу купу відео уроків на твою тему, а потім з шматочків зібрати те, що тобі потрібно.
У чому полягає щастя, на твою думку?
Щастя – для кожної людини різне. Щастя – це з одного боку втілювати свої бажання. У мене є своя дошка бажань, де є багато цікавих речей, які я хотіла б втілити у своє життя. З іншого боку щастя – воно у дрібницях. Мені важко зізнаватися у тому, що я щаслива. Я думаю, що про щастя не потрібно говорити голосно, бо воно любить тишу.
Які у тебе відносини із часом? Його багато? Мало? Він летить швидко чи тягнеться повільно?
Час – його катастрофічно не вистачає. Пам’ятаю, що років до 14 – дні були довгими, а зараз час дуже швидко спливає. Дуже мало часу. Не розумію, чому він так швидко летить. Можливо, це тому що завжди є чим, зайнятися.
Яким чином, на твою думку, потрібно досягати цілі?
На мою думку, не потрібно чекати «чарівного пєндєля». Потрібно бачити ціль і робити ті кілька кроків, які ти можеш зробити вже. Головне – почати, а далі буде знаходитися все те, що тобі необхідно. А ще, коли побачиш перші результати – то шлях буде складатися сам, тобі буде легко рухатися.
Що б ти порадила своїм одноліткам, котрі також мають мрію або улюблене захоплення?
Я думаю, що зараз є набагато більше можливостей навчання та реалізації своїх ідей. Зараз є Google, Youtube, Twitter, Facebook – якщо використовувати ці інструменти для досягнення своїх цілей, вчитися, переймати досвід і контактувати із людьми, котрі мотивують, то можна значно швидше досягти успіху. Знаю, дівчину, яка у вісімнадцять років має свій салон візажу. Треба знайти свою унікальність і працювати над втіленням. Для цього робити найменші кроки, а за ними буде видно шлях і більші можливості. Бажаю усім бути захопленими чимось своїм!
Матеріал підготовлено під час проекту профорієнтації для підлітків та в рамках роботи підліткового клубу "Teen Studio" від ВОГО "Корпорації щастя".
Деталі щодо участі у підлітковому клубі, 050 10 43 007 Ольга Созонік.
